Банки стануть невидимими: яким буде фінансовий сервіс через 5 років

Щоразу, коли хтось каже, що фінансовий продукт можна запустити за три місяці, я згадую таблицю погоджень.

За однією кнопкою «оплатити» в застосунку можуть стояти емітент, процесинг, платіжна схема, провайдер верифікації клієнта, банк-еквайр та інші учасники. У міжнародному продукті це легко перетворюється на кілька окремих компаній у різних юрисдикціях, кожна з яких має власні правила й може зупинити процес на своєму рівні. Користувач бачить кнопку. Я бачу таблицю, де кожен рядок означає окремі перемовини, контракт, інтеграцію і строк.

У Trustee Plus моя робота якраз і полягає в тому, щоб вибудовувати такі ланцюжки. І головне, чого вона навчила, звучить контрінтуїтивно. Коли говорять, що банки стануть невидимими, це часто читають як «банки зникнуть». Насправді все може статися навпаки: банк або інша ліцензована фінансова інфраструктура просто переїде поверхом нижче, а користувач дедалі рідше взаємодіятиме з нею напряму.

Чим менше людина бачить цей інфраструктурний шар, тим легше недооцінити, наскільки багато від нього залежить.

Що насправді означає невидимість

Ринок поступово розділяє ролі, які раніше часто належали одній установі. Банк одночасно мав ліцензію, рахунок клієнта, застосунок, підтримку й бренд. Сьогодні ці функції дедалі частіше можуть бути розподілені між кількома компаніями.

Компанія, чий логотип користувач бачить на екрані, може відповідати за інтерфейс, підтримку, бренд і продуктовий досвід. Ліцензована установа або кілька інфраструктурних партнерів поверхом нижче відповідають за те, чого майже не видно: зберігання чи safeguarding коштів, проведення розрахунків, виконання регуляторних вимог і доступ до платіжної інфраструктури.

Це створює незручний наслідок. Окрема функція застосунку або навіть уся фінансова програма може перестати працювати через рішення партнера, назви якого користувач ніколи не бачив на головному екрані. І тільки в цей момент стає зрозуміло, наскільки складною була конструкція під простим інтерфейсом.

Кейс, який пояснює це краще за будь-яку теорію

Один із найвідоміших прикладів такої залежності стався у США із Synapse. Компанія була технологічним посередником між банками та фінтех-сервісами: банки фактично тримали кошти, застосунки взаємодіяли з клієнтами, а Synapse знаходився посередині й вів критично важливу частину обліку.

22 квітня 2024 року Synapse подав заяву про банкрутство за Chapter 11. Унаслідок кризи понад 100 тисяч кінцевих користувачів втратили доступ до коштів, а загальна сума клієнтських балансів сягала приблизно $265 млн. Призначена судом керуюча Єлена Маквільямс, колишня голова FDIC, виявила значну розбіжність між тим, скільки мали отримати клієнти, і коштами в банках-партнерах. Пізніше CFPB оцінював дефіцит у діапазоні від $60 млн до $90 млн.

Найважливіша тут навіть не сума, а архітектура. Кошти зберігалися в банках, але Synapse відігравав центральну роль у веденні та звірці даних про те, яка частина спільних рахунків належала конкретним користувачам. Після банкрутства банки зіткнулися із суттєвими розбіжностями в записах і місяцями відновлювали індивідуальні баланси. Сам CFPB згодом звинуватив Synapse в тому, що компанія не підтримувала достатньо точний облік місцезнаходження клієнтських коштів і не забезпечила відповідність своїх записів даним банків-партнерів.

Окрема проблема стосувалася гарантування коштів. Частина користувачів могла сприймати продукти фінтех-застосунків як аналог звичайного банківського рахунку, але FDIC окремо наголошувала: страхування депозитів захищає від банкрутства застрахованого банку, а не від банкрутства небанківського посередника. Pass-through insurance може діяти лише за виконання певних умов, зокрема за наявності коректних записів про фактичних власників коштів.

Історія отримала показове продовження. У листопаді 2025 року CFPB виділив постраждалим від Synapse $46,25 млн із Civil Penalty Fund, а в травні 2026-го – ще близько $8,97 млн. Важлива деталь: це не пряме бюджетне фінансування, а фонд, який формується з цивільних штрафів, стягнутих CFPB у справах про порушення прав споживачів.

Цей кейс добре показує фундаментальну проблему невидимої фінансової інфраструктури. Поки все працює, користувачеві не потрібно знати, скільки компаній стоїть між ним і його грошима. Коли одна з ланок ламається, вся прихована складність одночасно виходить назовні.

Криптокартки – найчистіший приклад цієї конструкції

Скажу річ, яка може суперечити тому, як зазвичай продають продукти нашої категорії. Я працював із такими продуктами й добре знаю, наскільки сильно їхня внутрішня механіка відрізняється від того, що бачить користувач.

Криптокартки виглядають як спосіб платити цифровими активами у звичайному магазині. Але карткова платіжна мережа в типовій конструкції не передає криптовалюту мерчанту. Mastercard прямо описує таку модель: цифровий актив конвертується поза платіжною мережею до розрахунку, а продавець отримує звичайну локальну валюту. Visa так само описує криптокартки як міст між цифровими активами й традиційною платіжною системою.

Конкретна механіка залежить від продукту. Десь актив продається безпосередньо під час операції, десь користувач спочатку поповнює окремий картковий баланс. Наприклад, у поточній моделі Trustee Plus криптокартка має окремий баланс, який поповнюється в USDC або USDT, а під час платежу в іншій локальній валюті відбувається автоматична конвертація.

Для мерчанта результат у будь-якому разі виглядає як звичайна карткова операція. Він отримує фіат і може взагалі не знати, що джерелом коштів користувача був цифровий актив. Тому криптокартка в такій конструкції не замінює карткову інфраструктуру, а підключає криптоактив до вже існуючої глобальної мережі приймання платежів. 

За конкретною програмою можуть стояти емітент, BIN-спонсор, процесинг, платіжна схема, конвертація та інші партнери. Для користувача все це сховане за одним балансом і однією карткою.

Економіка таких продуктів теж складніша, ніж просто «комісія за операцію». Доходи можуть складатися з інтерчейнджу, конвертації, підписок, окремих комісій та домовленостей між партнерами. Якщо користувачу одночасно обіцяють нульову комісію й кешбек, цю економіку все одно хтось фінансує: через інтерчейндж, інші доходи продукту або маркетинговий бюджет.

Маркетингові бюджети можуть бути тимчасовими. Довгостроково програма має спиратися на доходи, які повторюються разом із використанням продукту. Саме це, а не розмір кешбеку на старті, значною мірою визначатиме, які моделі переживуть кілька ринкових циклів.

Що справді може змінитися за п'ять років, то це розрахунок під карткою. Швидші й цілодобові платежі здатні зменшити потребу в частині проміжного фінансування, резервів і часових буферів. Це може знижувати окремі витрати всередині платіжного ланцюжка, хоча конкретний ефект залежатиме від моделі продукту.

Але головний ризик для користувача залишиться тим самим. Він взаємодіє з брендом, хоча рішення про припинення окремої функції може ухвалювати зовсім інший учасник інфраструктури.

Що зміниться за п'ять років

Перше: інтерфейс дедалі рідше буде довгостроковою перевагою. Функції, які видно на екрані, конкуренти можуть повторювати відносно швидко. Набагато важче відтворити ліцензії, банківські й платіжні партнерства, доступ до розрахунків, комплаєнс-процеси та історію роботи з регуляторами.

Тому конкуренція дедалі сильніше зміщуватиметься туди, де користувач її не бачить. Два застосунки можуть виглядати майже однаково, але мати принципово різну якість інфраструктури під ними.

Друге: регулювання теж рухається на цей рівень. Після Synapse FDIC запропонувала окремі правила для банків, які отримують клієнтські депозити через небанківських посередників. Ідея проста: банк має мати достатньо точний облік, щоб розуміти, кому фактично належать кошти, навіть якщо між ним і клієнтом стоїть стороння компанія.

У ЄС схожий напрямок видно в DORA, яка застосовується з 17 січня 2025 року. Регулювання посилює вимоги до управління ICT-ризиками сторонніх постачальників, а окремі технічні стандарти вимагають від фінансових компаній бачити й оцінювати навіть ланцюжки субпідрядників, які підтримують критично важливі функції.

Логіка тут одна: передати функцію партнеру можна, а повністю передати відповідальність за ризик – значно складніше.

Третє, і для нас найцікавіше: в Україні цей шар формується просто зараз. Нормативна база відкритого банкінгу запрацювала з 1 серпня 2025 року, а окремі відкладені положення постанови НБУ №80 набули чинності 1 серпня 2026-го. Модель дозволяє авторизованим AISP та PISP, виключно за згодою користувача, отримувати інформацію про рахунки або ініціювати платежі через спеціалізовані API.

Це вже не тільки нормативна конструкція. ПУМБ став першим українським банком, який отримав авторизацію НБУ на надання обох типів нефінансових платіжних послуг у межах open banking, а в червні 2026 року запустив сервіс для клієнтів. Sense Bank оголосив про повноцінне приєднання до екосистеми наприкінці липня. Ощадбанк і OTP також уже публікують свої інтерфейси та документацію для відкритого банкінгу.

Практично це означає, що в окремих фінансових сценаріях між користувачем і банком з'являтиметься більше спеціалізованих сервісів. Вони не обов'язково будуть банками й можуть узагалі не мати традиційної мережі відділень, але з дозволу клієнта отримуватимуть доступ до частини банківської інфраструктури.

Саме тут межа між «банком» і «фінансовим застосунком» стане ще менш очевидною.

Четверте трохи охолоджує весь ентузіазм: карткові мережі, найімовірніше, проживуть значно довше, ніж прогнозують прихильники повної перебудови платежів. Найскладніший актив тут не сама технологія, а глобальна мережа приймання платежів, уже інтегрована в мільйони точок і сервісів. Саме тому навіть криптопродукти сьогодні підключаються до Visa або Mastercard замість того, щоб будувати власну мережу приймання з нуля.

Тому наступні п'ять років, швидше за все, принесуть не смерть картки, а зростання складності того, що за нею ховається.

Що з цим робити користувачеві

Є одне питання, яке варто ставити будь-якому фінансовому застосунку: хто фактично відповідає за мої гроші й на підставі якої ліцензії працює ця конструкція?

Назва на іконці застосунку не завжди дає відповідь. У регульованому продукті інформацію про емітента або ліцензованого постачальника зазвичай можна знайти в умовах обслуговування чи інших юридичних документах. Якщо знайти її складно, це вже привід уважніше поставитися до продукту.

Друге питання менш очевидне: який саме механізм захисту поширюється на ваші кошти. Наприклад, у ЄС кошти, які платіжна установа або установа електронних грошей отримує для проведення платежів чи випуску електронних грошей, юридично не є банківським депозитом. Для них діє інша модель захисту – safeguarding: відокремлення клієнтських коштів, розміщення їх на окремих рахунках або використання страхування чи аналогічної гарантії залежно від конструкції.

Це не обов'язково гірше чи краще. Це інша юридична конструкція, і користувачеві важливо розуміти різницю до того, як у ланцюжку щось зламається.

Замість висновку

Невидимий не означає відсутній. Через п'ять років питання «яким банком ви користуєтеся?» може звучати приблизно так само дивно, як питання, який провайдер обслуговує сайт, що ви читаєте. Але відповідь усе одно матиме значення. Просто знадобиться вона саме тоді, коли щось піде не так.

Саме тому найкорисніше, що галузь може зробити зараз, – навчити людей дивитися на поверх нижче й розуміти, хто реально стоїть за фінансовим інтерфейсом. Із цієї ж логіки Trustee Plus став генеральним партнером конкурсу «Фінансовий світ 2030», де школярі та студенти пишуть про те, яким бачать фінансовий сервіс майбутнього.

Бо шар, який поступово стане невидимим для користувача, будуватимуть саме вони. І питання не лише в тому, наскільки зручним він стане. Значно важливіше, чи залишиться в ньому зрозуміла відповідальність, коли щось піде не так.